Напрямки роботи Правового Департаменту України

Боротьба з поширенням недостовірної інформації в ЗМІ

Правовий Департамент України забезпечує захист особистих немайнових прав осіб на вираження своїх думок, поглядів та переконань. Орган бере участь у притягненні до відповідальності осіб, скоївших злочин, що порушує права постраждалих, які захищають чинна Конституція України та Конвенція про захист прав людини.

Конституція України передбачає, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Кожен має право на повагу до його гідності. Життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Основний закон держави, гарантують кожному право на захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації особою, яка поширила таку інформацію.

Найпоширенішим і водночас найдієвішим способом захисту честі, гідності та ділової репутації є судовий. Все частіше трапляються випадки поширення недостовірної інфомарції саме в мережі Інтернет, що зумовлено бажанням журналістів поширити віднайдену «сенсацію», не первіривши достовірність самої інформації.

Отже, що необіхідно знати про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування і заборону розповсюдження недостовірної інформації в мережі Інтернет.

Всі справи зазначеної категорії підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, за винятком справ про захист ділової репутації між юридичними особами та іншими суб’єктами підприємницької діяльності у сфері господарювання та іншої підприємницької діяльності, що розглядаються в порядку господарського судочинства.

Для вимог щодо спростування і заборони розповсюдження недостовірної інформації в мережі Інтернет встановлюється спеціальна позовна давність.

Так, згідно п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості.

Сплив позовної давності без поважних причин, про застосування якої заявлено стороною у спорі до винесення судом рішення, є підставою для відмови в позові.

Відповідно до ст. 297, 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності, честі та недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності, честі та ділової репутації.

Таким чином, позов про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування і заборону розповсюдження недостовірної інформації вправі пред'явити фізична особа відносно якої поширена недостовірна інформації, що порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (члени її сім'ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні особисті немайнові права

Якщо недостовірну інформацію поширено відносно малолітніх, неповнолітніх чи недієздатних осіб, за захистом їх прав до суду ввправі звернутися законні представники.

У разі поширення недостовірної інформації про особу, яка померла, позов вправі подати члени її сім'ї, близькі родичі та інші заінтересовані особи, навівши у позовній заяві такі обставини: характер свого зв'язку з особою, щодо якої поширено недостовірну інформацію, а також у який саме спосіб це порушило особисті немайнові права особи, яка звертається до суду.

Згідно п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27.02.2009 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» визначено, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.

Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.

Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК України в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.

Якщо недостовірна інформація, що порочить гідність, честь чи ділову репутацію, розміщена в мережі Інтернет на інформаційному ресурсі, зареєстрованому в установленому законом порядку як засіб масової інформації, то при розгляді відповідних позовів судам слід керуватися нормами, що регулюють діяльність засобів масової інформації.

Відповідно до ч. 1, 4, 6, 7 ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.

Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила, та у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин:

поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб
поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача
поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності
поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право

Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Згідно з положеннями ст. 277 ЦК України і ст. 10 ЦПК України обов'язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, необхідно визначити характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Типовими помилками, яких припускаються позивачі є: недоведення того факту, що поширена недостовірна інформація завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право; посилання на повідомлення, які містять оціночні судження, стверджуючи, що це фактичні дані, які підлягають спростуванню; вибір неналежного способу захисту, а саме зобов’язання відповідача публічно вибачитися; непідтвердження заподіяння моральної шкоди.

Честь і гідність є одними з найважливіших прав, повага до яких гарантується державою першочергово. Реалізація цього права дає можливість особі відчувати себе повноцінною в суспільстві, забезпечує її взаємодію з іншими індивідами. Найдієвішим і найпоширенішим способом захисту честі і гідності є судовий.

Так, за останні 5 років майже у 8 разів зросла кількість позовів про захист честі, гідності та ділової репутації. Змінився й зміст позовних вимог. Якщо раніше підставою звернення до суду були образи, наклепи, погрози, вживання нецензурних та лайливих слів, а інколи – застосування фізичного насильства до позивачів, то тепер все частіше трапляються випадки поширення недостовірних відомостей у засобах масової інформації, зокрема в газетах і на телебаченні. Така ситуація зумовлена інтенсивним розвитком медіапростору, коли журналістами, а також іншими особами активно реалізується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Громадяни все більше уваги приділяють змісту інформації про себе, але відновлювати своє добре ім’я, зіпсоване недостовірними відомостями, доволі важко та затратно. Натомість ЗМІ наввипередки намагаються поширити віднайдену «сенсацію» на своєму ресурсі. Від таких дій визначено судовий спосіб захисту. Проте практика засвідчує про непоодинокі випадки, коли особі, яка не дотрималась усіх вимог законодавства через неуважність або незнання норм, відмовляють у задоволенні позову.

Забезпечення громадського порядку та громадської безпеки

Вирішення проблеми забезпечення публічної безпеки та порядку має пріоритетне значення в системі завдань України. Однак високий рівень злочинності, низький рівень економічної стабільності та інші негативні фактори свідчать про те, що ця проблема вирішується державою недостатньо ефективно. Однією з причин такої ситуації є відсутність на законодавчому рівні єдиного категоріального апарату в сфері забезпечення правопорядку, зокрема відсутність єдиного визначення поняття публічної безпеки та порядку.

До речі, в тлумачних словниках публічний визначається таким чином: 1) який відбувається у присутності публіки, людей; прилюдний; 2) призначений для широкого відвідування, користування; громадський. У свою чергу, порядок – це: 1) стан, коли де-небудь чисто прибрано, всі речі на своїх місцях; чистота, лад; 2) стан, коли все робиться, виконується так, як слід, відповідно до певних вимог, правил; упорядкованість, лад; 3) державний, суспільний лад, устрій; 4) певна послідовність, черговість чого-небудь.

Публічний порядок характеризується таким станом упорядкованості суспільних правовідносин (передусім публічно-правових), за якого кожна особа, державний орган, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи добровільно дотримуються правових і морально-етичних норм, культурних та інших соціальних правил, виконують відповідні приписи з метою досягнення публічної безпеки та загального благополуччя. Це означає, що публічна безпека є прямим наслідком публічного порядку.

Категорія «публічний порядок» є спорідненою з поняттям «громадський порядок».

В умовах сьогодення поняття «громадський порядок» трактується по-різному:

неухильне дотримання громадянами правил поведінки в громадських місцях (на вулицях, площах, стадіонах, у парках, гуртожитках, жилих будинках і т. п.), що забезпечує спокійні умови для суспільно-корисної діяльності, побуту й відпочинку людей
урегульована правовими та іншими соціальними нормами система суспільних відносин, що забезпечує захист прав і свобод громадян, їх життя і здоров’я, поважання честі та людської гідності, дотримання норм суспільної моралі
система суспільних відносин, урегульована правовими та іншими соціальними нормами, яка забезпечує захист прав і свобод громадян, їх життя і здоров’я, повагу до честі й людської гідності, дотримання норм суспільної моралі
стан упорядкованості соціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними правами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і їх дотримання
система суспільних відносин, що виникають та існують головним чином у громадських місцях, основою якої є дотримання норм права та інших соціальних норм, спрямованих на забезпечення особистої безпеки громадян та громадської безпеки, створення сприятливих умов для нормального функціонування підприємств, установ, організацій і громадських об’єднань
порядок вольових суспільних відносин, що складаються у процесі свідомого і добровільного дотримання громадянами встановлених у нормах права та інших норм неюридичного характеру правил поведінки в галузі спілкування, чим забезпечують злагоджене та стійке спільне життя людей в умовах розвиненого суспільства
урегульована нормами права та іншими соціальними нормами система суспільних відносин, встановлення, розвиток та охорона яких забезпечують підтримку стану суспільного й особистого спокою громадян, повагу їхньої честі, людської гідності та суспільної моральності
стан суспільних відносин, що складається у громадських та будь-яких інших місцях унаслідок поведінки людей і реально відображає відповідність такої поведінки вимогам соціальних норм, що їх регулюють. При цьому стан суспільних відносин, що складається в будь-яких інших місцях, характеризує громадський порядок лише за умови його впливу на стан суспільних відносин, який створюється у громадських місцях

Найбільш усталеною точкою зору є визначення громадського порядку як стану впорядкованості суспільних відносин, що складаються у сфері забезпечення прав і свобод людини та громадянина, під час якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування і кожна окремо визначена особа повинні дотримуватись загальноприйнятих норм нормального співіснування.

Поняття «громадська безпека» є ширшим за значенням, ніж «громадський порядок». Деякі науковці вживають термін «громадська безпека» у співвідношенні з дефініцією «державна безпека».

Поняття «безпека» може характеризувати як стан захищеності найбільш загальних речей, так і стосуватися характеристики конкретних ситуацій, пов’язаних з особистістю, суспільством. У загальному розумінні «безпека» означає свободу від страху і від ворожого стороннього впливу.

У статті 3 Конституції України використовується поняття «безпека громадянина», ст. 16, 36 і 92 містять поняття «громадська безпека», а в ст. 18, 37, 106 зазначається про «національну безпеку України» - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізація реальних і потенційних загроз національним інтересам.

У статті 3 закону України «Про основи національної безпеки України» надається перелік об’єктів національної безпеки: 1) людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи – це сфера особистої безпеки; 2) суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне та навколишнє природне середовище і природні ресурси - сфера суспільної або громадської безпеки; 3) держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність – сфера державної безпеки.

Термін «громадська безпека» використовується в Кодексі України про адміністративні правопорушення, зокрема, глава 14 визначена як «Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок та громадську безпеку». У розділі X Кримінального кодексу України визначено категорії злочинів, які належать до злочинів проти громадської безпеки. Поняття «громадська безпека» також використовується в законах України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» та «Про правовий режим надзвичайного стану».

У Законі України «Про особливості забезпечення громадського порядку та громадської безпеки у зв’язку із підготовкою та проведенням футбольних матчів» визначається, що громадська безпека - стан захищеності життєво важливих інтересів, сконцентрованих у його матеріальних і духовних цінностях, від джерел небезпеки природного або штучного характеру під час підготовки та проведення футбольних матчів, за якого забезпечується запобігання загрозам заподіяння шкоди такими джерелами небезпеки.

Учені також дають різне тлумачення поняття «громадська безпека»:

системи зв’язків і відносин, що складаються відповідно до техніко-юридичних норм, під час використання об’єктів, що становлять підвищену небезпеку для життя та здоров’я людей, майна державних і громадських організацій і громадян у разі настання особливих умов у зв’язку зі стихійними лихами або іншими надзвичайними обставинами
системи суспільних відносин, які забезпечують запобігання негативних проявів стихійних сил природи (повеней, землетрусів, епідемій, пожеж і т. п.), а також джерел підвищеної небезпеки
сукупності суспільних відносин, які виникають під час реалізації правових і технічних норм, що спрямовані на забезпечення безпеки населення, а також пов’язані з попередженням небезпечних загроз для життя і здоров’я людей

Забезпечення громадської безпеки повинно мати місце не тільки під час реалізації правових або технічних норм, а й при створенні стабільних умов для потенційно небезпечної реалізації таких норм.

Отже, громадська безпека має утворювати атмосферу спокою, обстановку впевненості в надійності та ефективності захисту від ймовірних злочинів та інших протиправних посягань, у наявності для цього відповідних гарантій, відчуття безпеки, на яку можна покластися, в якій впевнені суб’єкти права. Громадська безпека утворює такий стан суспільної та особистої свідомості, такий соціальний настрій, який характеризується відсутністю загроз життю і здоров’ю, свободі, недоторканності та безпеці людей, власності й іншим цінностям, коли люди почувають себе в безпеці.

Правове регулювання забезпечення публічної безпеки та порядку

Одним із пріоритетних завдань забезпечення національної безпеки України в умовах напруженої політичної, економічної, соціальної ситуації є посилення ролі держави щодо забезпечення на території нашої держави безпеки людини і громадянина шляхом створення необхідної правової бази та механізму її використання.

Процес реформування правоохоронної системи покликаний стабілізувати політичну ситуацію, створити підґрунтя для розвитку нашої держави та включення її до європейського простору. Новий виток розвитку України супроводжується активізацією такої суспільної загрози, як сепаратизм. З урахуванням таких умов змінюється чинне законодавство, реформуються правоохоронні органи, набувають нових граней їх функції та завдання. У той же час забезпечення публічної безпеки та порядку залишається пріоритетом для всього суспільства і, в першу чергу, для органів Національної поліції.

Таким чином, необхідною умовою забезпечення публічної безпеки та порядку є їх чітке правове регулювання, а також вироблення алгоритму дій державних органів влади, органів місцевого самоврядування та громадян, спрямованих на запобігання, припинення порушень цього порядку, притягнення до відповідальності винних осіб.

Особлива увага під час забезпечення публічної безпеки та порядку повинна приділятися її правовому регулюванню. Правове регулювання в широкому розумінні – як здійснюваний за допомогою права і всієї сукупності правових засобів юридичний вплив на суспільні відносини. Зміст цієї категорії полягає в тому, що: по-перше, за своєю природою вона є специфічним різновидом соціального регулювання, спрямованим на досягнення певних результатів у житті суспільства; подруге, здійснюється за допомогою цілісної системи засобів, які реально виражають саму матерію позитивного права як нормативного інституційного утворення - регулятора. Правове регулювання завжди здійснюється через особливий «інструментарій», притаманний тільки праву механізм, призначений юридично гарантувати досягнення цілей, які ставив законодавець, видаючи або санкціонуючи юридичні норми, у межах певних типів, «моделей» юридичного впливу. Правове регулювання – це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони і розвитку.

Правове регулювання є владним впливом на суспільні відносини, який здійснюється державою за допомогою всіх юридичних засобів з метою їх закріплення, впорядкування, розвитку й охорони, спрямований на відображення та узгодження суспільних інтересів задля розвитку основних сфер суспільних відносин.

Правове регулювання – це здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток. В умовах формування в Україні основ правової держави роль і значення правового регулювання суспільних відносин набувають особливої актуальності. Це зумовлено тим, що головною ознакою моделі держави, що характеризується як правова, є саме ознака високої правової урегульованості суспільних відносин.

Правове регулювання адміністративної діяльності в Україні складається із системи нормативно-правових актів, які відрізняються один від одного багатьма ознаками, такими, наприклад, як: юридична сила; назва; органи, що їх приймають; порядок набрання чинності, – однак мають одне спрямування - впорядкування, узгодженість, що в результаті має привести до нормального функціонування країни в цілому.

Значну роль у підтримці публічної безпеки, прав та свобод громадян, їх об’єднань відіграють адміністративно-процесуальні норми, оскільки за своєю структурою адміністративний процес охоплює діяльність від підготовки до прийняття законодавчого акта чи акта управління до його реалізації, втілення в життя державними і недержавними структурами, а також застосування заходів примусового характеру до фізичних та юридичних осіб, що порушують чинні правові приписи.

Адміністративно-правове забезпечення публічної безпеки в юридичній літературі розглядається як структурна частина державного управління, різновид виконавчо-розпорядної діяльності. Адміністративно-правове забезпечення публічної безпеки, його засоби, форми та методи обумовлені низкою факторів, у першу чергу, особливостями тієї сфери, що охороняється, тобто характером конкретних суспільних відносин. Адміністративно-правовий захист тих чи інших відносин у сфері публічної безпеки охоплює не лише заходи впливу за скоєння протиправних проступків, а стосується і правомірної поведінки, врегулювання відносин в інтересах їх вдосконалення, узгодження дій людей, їх колективів або об’єднань між собою та зовнішніми умовами. Головний зміст адміністративно-правового забезпечення публічної безпеки полягає у впливі на зовнішню сферу відносин і виявляється у процесі організаційно-правової діяльності. Цей вплив, звичайно, має на увазі і застосування засобів адміністративного примусу, які б забезпечили необхідні зв’язки усіх ланок системи охорони в інтересах їх ефективного функціонування, що не дає ознак можливості розглядати примус як основний напрямок адміністративно-правового забезпечення публічної безпеки. Примус завжди розглядається як допоміжний (до методу переконання) метод державного управління.

Важливим кроком на шляху підвищення ефективності забезпечення публічної безпеки і порядку в Україні стало прийняття Закону України «Про Національну поліції», яким було закладено правову основу діяльності підрозділів поліції України та закріплено «забезпечення публічної безпеки і порядку» (ч. 1 ст. 2 закону України «Про Національну поліцію») – як одну з головних сфер, де працівники поліції виконують покладені на них завдання.

Правове регулювання забезпечення публічної безпеки та порядку в Україні забезпечується цілою низкою нормативно-правових актів, таких як: Конституція України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний і Кримінальний процесуальний кодекси України, закони України від «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про Національну поліцію», «Про прокуратуру», «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», інші закони та міжнародно-правові угоди, ратифіковані Україною.

В умовах євроінтеграційних процесів необхідність вироблення якісного правового забезпечення підтримання публічної безпеки та порядку набуває особливої значущості й актуальності. Однак треба звернути увагу на необхідність приведення нормативно-правової бази у відповідність до вимог та реалій сьогодення (оскільки значна кількість нормативно-правових актів потребує свого оновлення), що дозволить підвищити ефективність підтримання публічної безпеки та порядку та прискорити процес інтеграції нашої держави до Європейського Союзу.

Боротьба з кіберзлочинністю та інформаційними атаками

На сьогодні комп’ютерні злочини - це одна з найдинамічніших груп суспільно небезпечних посягань. Швидко збільшуються показники поширення цих злочинів, а також постійно зростає їх суспільна небезпечність. Це зумовлене прискореним розвитком науки й технологій у сфері комп’ютеризації, а також постійним і стрімким розширенням сфери застосування комп’ютерної техніки. Слід зауважити , що український законодавець приділяє значну увагу цій проблемі: новий Кримінальний кодекс України вперше передбачив самостійний розділ про ці злочини - розділ ХVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин ( комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж»; двічі положення цього розділу змінювалися і доповнювалися –це свідчить про актуальність цієї проблеми в суспільстві.

Історія навчила нас, що розвиток і прогрес, які приносять людям нові блага та можливості, на жаль, завжди супроводжуються негативними явищами. Індустріалізація дала нам масове виробництво товарів, але вона ж поклала початок варварському винищенню природи і класовій нерівності. Боротьба за національні та соціальні права зробила аксіомою принципи рівності і справедливості, але часто призводить до кровопролиття і негативних проявів патерналізму.

Так, і масова комп’ютеризація, і стрімкий розвиток цифрових технологій, які максимально спростили людині всі технологічні та виробничі процеси, полегшили її існування та перевернули уявлення про роботу, кар’єру, дозвілля, фінанси і навіть особисте життя, приховують у собі серйозні небезпеки. Ми хочемо поговорити про одну з найактуальніших.

Сучасний світ практично неможливо уявити без нових інформаційних технологій, в основі яких лежить широке використання комп'ютерної техніки та новітніх засобів комунікацій. Сьогодні комп'ютери впроваджуються в різноманітні галузі людської діяльності. Усі найважливіші функції сучасного суспільства, так чи інакше, пов’язані з комп'ютерами, комп'ютерними мережами і комп'ютерною інформацією. Останнім часом в Україні значно зросла кількість Інтернет користувачів, адже підключення до глобальної мережі стало доступним та зручним. Сьогодні персональний комп’ютер, КПК, мобільний телефон з підключенням до Інтернету сприймається як належне та необхідне. Популярність Інтернету невипадкова, адже він забезпечує цілодобовий доступ до величезної кількості інформації, швидку передачу даних, можливість проведення банківських, торгових, біржових операцій, переказ коштів і багато іншого. Інтернет – це чудовий засіб для зв’язку та спілкування. Для багатьох людей він став цілим світом, віртуальним світом. Як і в реальному світі, так і в віртуальному, де панує комп’ютерна інформація, трапляються, злочини, кіберзлочини.

Розповсюдження комп'ютерних вірусів, шахрайства з пластиковими платіжними картками, крадіжки коштів з банківських рахунків, викрадення комп'ютерної інформації та порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем - це далеко не повний перелік подібних злочинів. Дану категорію злочинів називають по-різному: кіберзлочини, комп’ютерні злочини, злочини в сфері комп’ютерних технологій, злочини в сфері комп’ютерної інформації. В літературі найчастіше зустрічаються два терміни: кіберзлочини та комп’ютерні злочини. Оскільки вони використовуються для назви одних і тих самих суспільно-небезпечних діянь, то їх можна вважати синонімами та рівнозначними. У зв’язку з ратифікацією Україною Конвенції про кіберзлочинність 7 вересня 2005 року вважається за доцільне вживати термін кіберзлочини. Поняття “кіберзлочин” молоде і утворено сполученням двох слів: кібер і злочин. Термін “кібер” має на увазі поняття кіберпростору (у літературі частіше зустрічаються терміни “віртуальний простір”, “віртуальний світ”) та інформаційний простір, що моделюється за допомогою комп’ютера. Тобто кіберзлочини – це суспільно-небезпечні діяння, які так чи інакше пов’язані з кіберпростором та комп’ютерною інформацією, що моделюється комп’ютерами. Такі злочини характеризуються наступними особливостями: високою латентністю, складністю їх виявлення та розслідування, складністю доказу в суді подібних справ, транснаціональною складовою в основному з використанням інформаційної мережі Інтернет, високим збитком навіть від одиничного злочину.[5-c.134].

Стержневою основою кіберзлочинів є передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння і закріпленні в окремому Розділі ХVI «Злочини в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку» Кримінального кодексу України. З точки зору кримінального права до кіберзлочинів відносяться тільки злочини, передбачені розділом XVI КК України, а в рамках криміналістики доцільно включити до даного поняття інші злочини, для скоєння яких застосовується комп’ютер та використовується Інтернет.

Проте на даний час у вітчизняній криміналістиці все ще не існує чіткого визначення поняття кіберзлочину, дискутуються різні точки зору щодо їх класифікації. На сьогодні існує два основні напрямки наукової думки. Одна частина дослідників відносять до кіберзлочинів дії, в яких комп’ютер є об’єктом або засобом посягання. Дослідники іншої групи до кіберзлочинів відносять лише протизаконні дії в сфері автоматичної обробки інформації. Тобто об’єктом посягання є інформація, яка обробляється в комп’ютерній системі, а засобом скоєння злочину є комп’ютер. Можна погодитися з В.В.Вєховим, який пропонує давати різні визначення комп'ютерних злочинів з точки зору кримінально-правової охорони і з точки зору криміналістичної . Очевидно, що остання група більш широка. Саме її можна визначати як діяння, в яких комп'ютер є предметом, знаряддям або засобом скоєння злочину. Виокремлення цієї групи має значення для криміналістики з огляду на специфіку методики розслідування. Але для того, щоб назвати діяння кіберзлочином, комп’ютерні технології мають відігравати основну, центральну роль в скоєнні злочину.

Криміналістична особливість кіберзлочинів заключається в тому, що розслідування та розкриття цих злочинів неможливе без застосування та використання комп’ютерних технологій. Це пов’язано з необхідністю відшукування, фіксування, вилучення та збирання доказів в електронній формі. Також комп’ютерні технології широко використовуються для проведення оперативно-розшукових заходів.

Кіберзлочини можна класифікувати на два види: традиційні злочини, що вчиняються за допомогою комп’ютерних технологій та Інтернету(шахрайство з використанням ЕОМ, незаконне збирання відомостей, що становлять комерційну таємницю, шляхом несанкціонованого доступу до комп'ютерної інформації і т.д.), та нові злочини, що стали можливі завдяки новітнім комп’ютерним технологіям (злочини передбачені Розділом ХVI Кримінального кодексу України). Найчастіше з використанням комп’ютера та Інтернету вчиняються такі традиційні злочини: порушення авторського права і суміжних прав(ст. 176); шахрайство (ст. 190); незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення (ст. 200); ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів)(ст. 212); ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів (ст. 301); незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю (ст. 231);.[6]. Отже в криміналістичному аспекті кіберзлочини – це передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, для скоєння та розслідування яких застосовуються комп’ютерні технології та/або використовується глобальна мережа Інтернет.

Кіберзлочинність - це злочинність у так званому «віртуальному просторі». Віртуальний простір можна визначити як простір, що моделюється за допомогою комп'ютера інформаційний, у якому перебувають відомості про особи, предмети, факти, подіях, явищах і процесах, представлені в математичному, символьному або будь-якому іншому виді й рухи, що перебувають у процесі, по локальних і глобальних комп'ютерних мережах, або відомості, що зберігаються в пам'яті будь-якого фізичного або віртуального устрою, а також іншого носія, спеціально призначеного для їхнього зберігання, обробки й передачі. [1-c.32].

Специфіка даного виду злочинності полягає у тому, що готування та скоєння злочину здійснюється, практично не відходячи від "робочого місця”, злочини є доступними; оскільки комп’ютерна техніка постійно дешевшає; злочини можна скоювати з будь-якої точки земної кулі, у будь-якому населеному пункті, а об’єкти злочинних посягань можуть знаходитись за тисячі кілометрів від злочинця. Крім того, доволі складно виявити, зафіксіватиї і вилучити криміналістично-значущу інформацію при виконанні слідчих дій для використання її в якості речового доказу. Усе це, безумовно, є перевагами для кіберзлочинців.

Проблема комп'ютерної злочинності привернула увагу криміналістів провідних зарубіжних країн з часу широкого впровадження комп'ютерної техніки, що викликало низку негативних наслідків та загострило ситуацію із захистом інформації, яка міститься у базах даних комп'ютерів і комп'ютерних систем. Статистика таких злочинів велася з 1958 р. Тоді під ними малися на увазі: випадки псування і розкрадання комп'ютерного устаткування; крадіжка інформації; шахрайство чи крадіжка грошей, здійснені із застосуванням комп'ютерів; несанкціоноване використання комп'ютерів чи крадіжка машинного часу. Сьогодні в Україні кіберзлочинність регулюють такі нормативно-правові акти: Конвенція про Кіберзлочинність, Закон України „Про ратифікацію Конвенції про кіберзлочинність”, Кримінальний Кодекс України.

Першою причиною розвитку кіберзлочинності, як і будь-якого бізнесу, є прибутковість, – вона неймовірно прибуткова. Величезні суми грошей з'являються в кишенях злочинців у результаті окремих великих афер, не говорячи вже про невеликі суми, які йдуть просто потоком. Друга причина росту кіберзлочинності як бізнесу - те, що успіх справи не пов'язаний з більшим ризиком. У реальному світі психологічний аспект злочину припускає наявність деяких коштів стримування. У віртуальному світі злочинці не можуть бачити своїх жертв, будь те окремі люди або цілі організації, які вони вибрали для атаки. Грабувати тих, кого ти не бачиш, до кого не можеш дотягтися рукою, набагато легше.

У кожного покоління злочинців свої інструменти. Сучасні кіберзлочинці вибрали своєю зброєю троянські програми, за допомогою яких вони будують ботмережі для крадіжки паролів і конфіденційної інформації, проводять Do атаки й шифрують дані, щоб потім шантажувати своїх жертв. Характерною й небезпечною рисою сьогоднішніх шкідливих програм є те, що вони прагнуть зберегти свою присутність на інфікованій машині. Для досягнення цієї мети злочинці використовують різні технології. Інша розповсюджена технологія, використовувана в шкідливих програмах, - порушення роботи антивірусних програм для запобігання виявлення шкідливого ПО й продовження його існування на комп'ютері. Такі дії часто спрямовані на припинення забезпечення безпеки, видалення коду або модифікацію хостових файлів Windows для припинення відновлення антивіруснихСеред установ, які намагаються максимально швидко брати на озброєння технологічні новинки, чільне місце посідають банки. Вони мало не щомісяця пропонують нам сервіси, що дозволяють максимально легко і просто розпоряджатися своїми грошима. Платіжні карти і банкомати вже давно стали частиною нашого життя, а інтернет-банкінг, купівля товарів через всесвітню мережу – не «заморська» екзотика. На жаль, цим користуються не лише клієнти, а й злочинці.

Кіберзлочинність – явище новітньої, цифрової доби. Саме це й робить «кіберів» набагато небезпечнішими й ефективнішими за своїх «класичних» колег-шахраїв.

Це люди, які працюють головою і роблять свої «справи», не відходячи від свого комп’ютера або сидячи на лавочці з ноутбуком і мобільним телефоном. Для сучасних «технарів» це часто ідеальний спосіб заробити і реалізувати себе. Злочинці не стоять на місці. Їхні методи вдосконалюються і стають дедалі складнішими. Відповідно, реагують і правоохоронці.

У швейцарському місті Давосі з 25 по 29 січня 2012 року проходив 42-й Всесвітній економічний форум. Під час проведення форуму з промовою виступив директор Європейського поліцейського офісу(Європол) Роб Уайнрайт, який сфокусував увагу учасників форуму на загрозі кіберзлочинності. Під час промови директор Європолу зокрема зазначив про те, що персональні дані – це новий товар, що пропонується кіберзлочинністю. В еру цифрових технологій людей легко ідентифікувати через цифри (банківські рахунки, паролі тощо). Дані цифри стали основним предметом торгівлі для шахраїв в усьому світі. У промові підкреслювалось, що розвиток Інтернет-технологій також призвів до широкого та безперешкодного розповсюдження матеріалів, що містять дитячу порнографію. Виникають такі нові поняття, як кібер-секс туризм, коли злочинці розбещують дитину перед веб-камерою, що знаходиться в будь-якій країні, отримуючи за це передплату. Директор Європолу звернув увагу на необхідність гармонізації та уніфікації законодавства країн Європи, яке сприяло б здійсненню спільних міжнародних розслідувань у сфері боротьби кіберзлочинністю. Останнім часом проблема кіберзлочинності набула глобального масштабу, а збитки від діяльності кібершахраїв сягнули десятків мільярдів доларів. Для протистояння кібершахраям в світі створюються спеціальні підрозділи і структури. Їхні повноваження постійно розширюються, а технічні можливості посилюються. Останній приклад – Європейський центр боротьби з кіберзлочинністю, який запрацював на початку 2013 року. Незважаючи на віртуальність злочинів, збиток вони завдають цілком справжній. За деякими оцінками, через кіберзлочинців щорічно світова економіка втрачає $ 114 млрд, повідомляє РБК. А США оцінили свої збитки за всі роки існування глобальної мережі у $ 400 млрд. Це у три рази більше щорічних витрат на освіту.

Превентивні заходи вже не допомагають, і з кожним роком шкода збільшується, а злочини стають все більш "вишуканими". Найпоширеніші - це злом баз даних компаній та урядових організацій, виведення з ладу промислових об'єктів. До цього, наприклад, призвела атака вірусу на іранську АЕС у Бушері. Також широко відомі крадіжки інновацій або технологій і, нарешті, банальна крадіжка грошей.

Ось, наприклад, одна із найбільш простих схем. Шахраї крадуть зарплатні рахунки співробітників компаній. Потім продають їх на чорному ринку, де розцінки починаються від $ 3,5 за рахунок. Є й інший варіант - залишити ці дані собі й просто перевести гроші з сотень і тисяч банківських карт на свій рахунок. Щорічний збиток лише від такої схеми американські компанії оцінюю в $ 1 млрд.

Причому у хакерів немає якихось певних переваг, на кого направляти свої атаки. У підсумку у групі ризику опиняються абсолютно всі компанії. Минулого року про кібернапади повідомили 760 американських організацій, серед яких консультанти PriceWaterhouseCoopers, банки Wells Fargo і Citigroup, інтернет-магазин Amazon, IT-гіганти IBM, Intel, Донедавна багато техніків-професіоналів не розуміли феномена кіберзлочинності й не виявляли інтересу до нього. У багатьох випадках працівники правоохоронних органів відчували недолік інструментарію, необхідного для того, щоб зайнятися цією проблемою.

Не менш важливим поняттям є фішингу та кіберсквотінгу. Шахраї використовують усілякі виверти, які найчастіше змушують користувачів самостійно розкрити конфіденційні дані. Наприклад, посилаючи електронні листи із пропозиціями підтвердити реєстрацію облікового запису, що містять посилання на веб-сайт в Інтернеті, зовнішній вигляд якого повністю копіює дизайн відомих ресурсів.

Або після несумлінної реєстрації, кіберсквотер зазвичай пропонує продати доменне ім’я законному власнику знака за значно вищою ціною.

На даний час існує декілька способів використання терористами Інтернету. З поширенням інформаційних технологій терористи почали поширювати свій вплив та отримувати фінансову та моральну допомогу як від прихильників певних терористичних актів так і від людей, які не підозрюють про надання певної допомоги терористам.Yahoo, Cisco, Google, Facebook і Microsoft та виробник електроніки Sony.

Експерти говорять про тривожну тенденцію: за останні роки кіберзлочинність стала більш організованою і почала мати форму бізнесу. Дії хакерів орієнтовані на отримання довгострокового доходу. Більше того, до збитків компаній можна віднести не лише пряму втрату від дій хакерів, але і витрати на оборону від кібератак.

У 2006 році витрати американських компаній на інформаційну безпеку склали $ 61,5 млрд. А за підсумками 2010 року показник перевищив позначку у $ 100 млрд. За минулий рік відбувся приріст майже на третину - до $ 130 млрд. У підсумку за якихось п'ять років витрати на превентивні заходи подвоїлися.

Останнім часом рівень кіберзлочинності швидко зростає в Україні. Експерти зазначають, що Україна - дуже важливий центр хакерства, поряд із Росією, Бразилією, Китаєм та меншою мірою - Індією. У цих країнах досить освічене молоде населення, високий рівень безробіття та обмежені можливості працевлаштування.

Однак, на думку експертів, кіберзлочинність не є негайною загрозою для українців. Наша країна в особливому становищі, адже має один із найнижчих у Європі рівнів підключення до Інтернету.

Нагадаємо, що раніше повідомлялося, що Україна увійшла до трійки лідерів з DDoS-атак. За даними Лабораторії Касперського, 12% від усіх атак припадає на Україну.

Україна – не виняток. Зі зростанням обсягів безготівкових розрахунків зростає і кількість потерпілих від кібершахраїв. За даними НБУ, у 2011 році кількість протиправних операцій за платіжними картами українських банків зросла до 7,6 тис. порівняно з 2,9 тис. роком раніше. Обсяг неправомірно списаних коштів збільшився майже в півтора рази – з 6,3 млн до 9,1 млн грн. І це лише офіційна статистика, до того ж за 2011 рік. [4-c.5].

СБУ і МВС в особі Управління боротьби з кіберзлочинністю опинилися на вістрі війни з «кіберами». На жаль, їхніх зусиль замало. Особливо, зважаючи на наші українські реалії. Якщо раніше українські програмісти-хакери писали вчинені віруси для злому і розкрадання даних в багатих західних країнах, то тепер у зв'язку з посиленням боротьби американської і європейської влади з комп'ютерними злочинами їхня увага звернулася і на Україну.

Наша країна з її низьким рівнем обізнаності про загрози використання комп'ютерів і низьким рівнем інформаційної безпеки стає для них справжнім клондайком. Розкрадання коштів в системах інтернет банкінгу, даних кредитних карт, DDoSатакі на сайти, шахрайство в інформаційних мережах і інсайдерські витоки інформації стають повсякденними явищами.

Так, за оцінками експертів, в останні місяці в управлінні з боротьби з кіберзлочинністю тільки в Києві фіксується до двадцяти випадків крадіжки грошей через клієнт-банк. Суми становлять від 20 тис. до 40 млн. грн. Однак подібні факти замовчуються, повідомлень в ЗМІ про них практично немає. Ні потерпілим, ні банкам, ні міліції не вигідний галас навколо того, що відбувається. У ряді випадків бувають ситуації, коли такі шахрайські схеми реалізуються організованими групами, у які входять представники банків та силових структур.[3-c.9].

Українською проблемою є як недостатня кількість державних експертів в області комп'ютерно-технічної експертизи, так і складнощі з введенням в правове поле досліджень фахівців комерційних організацій. Типовий термін проведення комп'ютерно-технічних експертиз становить від півроку і вище через високу завантаженість профільних державних установ. Весь цей час підозрюваний може перебувати в СІЗО.

На все це накладається набуття чинності 19 листопада 2012 року нового КПК, який встановлює нові і поки «незрозумілі» правила взаємодії всіх учасників процесу. У зв'язку з посиленням європейського законодавства кіберзлочинці можуть перекочувати в менш захищену Україну.

Таку думку висловив директор департаменту захисту інтелектуальної власності Microsoft Юрій Омельченко під час Міжнародної конференції Computer Forensics Ukraine 2012 в Києві, передав кореспондент ГолосUA.

За його словами, у світі боротьба з кіберзлочинністю, однозначно, посилюється. Так, зокрема, Європа і США ідентифікували цю проблему як одну з найбільш небезпечних і ухвалюють велику кількість нормативних документів для захисту інформації від кіберзлочинності.

Українське ж законодавство у сфері захисту інформації, на думку Ю. Омельченка, вимагає дуже серйозного доопрацювання. «Потенційно існує ймовірність того, що кіберзлочинність буде виштовхуватися з Європи, то вона буде перебиратися в Україну. Та й уже цей процес відбувається», - зазначив експерт. [3-c.10].

При цьому директор департаменту Microsoft відзначив, що іноземці дуже високо цінують українські «світлі голови» і щосили вже використовують їх знання для вчинення протиправних дій. У зв'язку з цим представник СБУ Тарас Бєлов нагадав, що минулого року правоохоронні органи «розібралися» з цілою групою таких осіб, які продавали свої - дуже висококласні - хакерські розробки за кордон.

Висновок

Таким чином, кіберзлочинність - це проблема, з якою зіштовхнулась планета у 21 столітті, і яка обіцяє рости та поглинати все більше коштів. Незважаючи на усі заходи, що їх приймають окремі особи, фірми, а також держава, кіберзлочинність продовжує свою діяльність, збільшуючи прибутки порушників та зменшуючи вміст кишень пересічних громадян. Тому сьогодні особливо важливо переглянути усі існуючі заходи та активно розробляти нові, що принесуть більшу користь та надійніший захист від кіберзлочинців.

Термін «кіберзлочинність» в офіційних нормативно-правових документах не визначений. Разом з тим, саме поняття закріпилося в лексиконі правоохоронних органів розвинених держав Європи і світу і має на увазі злочинність у сфері комп'ютерної інформації і телекомунікацій, незаконний обіг радіоелектронних і спеціальних технічних засобів, поширення неліцензійного програмного забезпечення для ЕОМ, а також деякі інші види злочинності.

У ряді міжнародних документів визначено, що кіберзлочинність сьогодні загрожує не тільки національній безпеці окремих держав, а й безпеці людства та міжнародному порядку. Стурбованість міжнародного співтовариства щодо розвитку кіберзлочинності знайшла відображення, зокрема, в таких міждержавних угодах як: Бангкокська декларація з попередження злочинності та кримінального правосуддя (2005 р.), Бухарестська декларація про міжнародне співробітництво в боротьбі з тероризмом, корупцією і транснаціональною організованою злочинністю (2006 р.), Всесвітній саміт з інформаційного суспільства та Конвенції Ради Європи «Про кіберзлочинність» (2001 р.). В цих документах йдеться мова про спільне протистояння кіберзлодіям, шляхом прийняття відповідних законодавчих актів, які не будуть суперечити ні законам окремої держави ні пунктам договорів, які ратифікувала ця держава.

Нині кіберзлочинність становить для нашої держави більш серйозну небезпеку, ніж ще 5 років тому. Незважаючи на зусилля правоохоронних органів, спрямованих на боротьбу з кіберзлочинами, їх кількість, на жаль, не зменшується, а, навпаки, постійно збільшується.

Хоча аналіз національного законодавства України, що регулює суспільні інформаційні відносини, дозволяє стверджувати, що наша держава вживає необхідних заходів, спрямованих на профілактику та протидію комп'ютерної злочинності. Прикладом цьому може служити Указ Президента від 31 липня 2000 року «Про заходи розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Internet та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні», а також Розділ 16 «Злочини у сфері використання ЕОМ, систем та комп'ютерних мереж» чинного Кримінального кодексу України. 3 квітня 2003 на засіданні Верховної Ради України був прийнятий за основу проект Закону «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України», відповідно до якого будуть розширені можливості Служби безпеки України при розслідуванні порушень в роботі автоматизованих систем. Але цього вияляється не достатньо для повного подолання кіберзлочинності в нашій країні.

Проблема профілактики і стимулювання кіберзлочинності в Україні – це комплексна проблема. Сьогодні закони повинні відповідати вимогам, що пред'являються сучасним рівнем розвитку технологій. Пріоритетним напрямком є також організація взаємодії і координація зусиль правоохоронних органів, спецслужб, судової системи, забезпечення їх необхідною матеріально-технічною базою. Жодна держава сьогодні не в змозі протистояти кіберзлочинності самостійно. Нагальною є необхідність активізації міжнародної співпраці в цій сфері. Експерти впевнені: саме хакери в недалекому майбутньому стануть загрозою номер один, змістивши тероризм. Незважаючи на віртуальність злочинів, збиток вони завдають цілком справжній.

Боротьба проти підробки документів, виявлення злочинних схем руху коштів та неправомірних дій, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків

Організаторів підроблення документів умовно можна поділити на дві групи — організаторів підроблення й організаторів збуту підроблених документів, іноді ці функції поєднуються. Особи, які підроблюють документи й організатори в організованих злочинних групах, як правило, самі не займаються збутому підроблених документів, що перешкоджає їх виявленню.

Організаторами підроблення документів частіше стають люди, які мають зв’язки в злочинних колах, мають можливість переміщення по країні й часто змінюють місце проживання. Нерідко злочинці мають контакти на міжрегіональному й міжнародному рівнях.

У зв’язку із цим осіб, які займаються підробленням документів умовно можна розділити на дві більші категорії осіб за способом, обраним ними для виготовлення підроблених документів.

Злочинцям, які підробляють документи кваліфікованими способами (це способи підроблення, що вимагають спеціальних навичок і знань, які виходять за рамки звичайних і дозволяють виготовляти підроблені документи, які мають велику подібність до справжніх): малювання, типографські методи друку, фотоспособи, лиття печаток, штампів, гальванопластика й ін., відповідає такий портрет. Це, як правило, особи середнього віку, що володіють певним рівнем технічної й професійної підготовки й відповідними здібностями. Процес виготовлення підроблених документів є прерогативою чоловіків, жінки в групах, які займаються підробленням документів, частіше виконують функцію збувальників продукції й постачальників необхідної сировини.

Особи, які займаються підробленням документів, завжди повинні мати у своєму розпорядженні комплекс спеціальних знань (залежно від способу підроблення документів) – у поліграфії, цинкографії, гальванопластиці, мати навички токарських робіт, граверної і ювелірної справи, в області комп’ютерної техніки й т.д. Причому зовсім не обов’язково, щоб ці знання набувалися в навчальних закладах або при роботі з даних спеціальностей. Іноді спеціальність підроблювача документів може бути далека від навичок, необхідних для такої “роботи”, хоча це зустрічається досить рідко. Аналіз практики показує, що частіше все-таки, якимось чином спеціальність осіб, які займаються безпосереднім підробленням документів, пов’язана із процесами, застосовуваними ними при виготовленні таких документів. При підробленні документів злочинці використовують не тільки свої професійні, але й побутові навички.

Проявляються вони у вигляді окремих прийомів, використовуваних пристосуваннях, способі виконання технічних завдань, які постають перед ними і, звичайно, виборі самого предмета підроблення. Саме цим і обумовлена своєрідна неповторність застосовуваних злочинцем прийомів.

Таким чином, знаючи предмет підроблення документів, спосіб виготовлення, матеріали й пристосування, використані злочинцем, можна приблизно сказати, якими якостями він володіє, і використовувати цю інформацію для попередження злочинів.

При підготовці до злочину особи, які займаються підробленням документів ведуть ретельне вивчення будь-яких джерел, що містять інформацію з поліграфії, граверної справи і т.п. Знаходячи їх у знайомих, за місцем роботи, в мережі Інтернет, а іноді й викрадаючи їх у публічних бібліотеках. Для одержання необхідних навичок і доступу до устаткування, злочинці можуть влаштуватися на роботу, пов’язану з даними процесами, або вступати в контакт із особами, що працюють на таких підприємствах. А також це може робитися з метою придбати, викрасти, замовити, виготовити або використовувати на робочому місці необхідне устаткування й матеріали. Необхідно відзначити, що підроблення документів високої якості найчастіше здійснюється за межами тієї країни, документи якої підробляються. Це відбувається, насамперед, тому, що законодавство більшості країн менш жорстоко карає тих підроблювачів документів, які зайняті підробкою документів не своєї, а чужої країни. Та і якщо підроблювач документів перебуває в іншій країні, то розкрити даний злочин набагато важче, а й відповідно вести якусь попереджувальну або профілактичну роботу фактично неможливо.

Перш ніж почати потокове виробництво підроблених документів, злочинці проводять велику кількість експериментів, у ході яких домагаються великої подібності між своєю продукцією й справжніми документами, виготовляють за допомогою різних фахівців оригінальне устаткування. Необхідно відзначити, що це люди з великою силою волі, фактично фанатики своєї справи, тому що заняття підробленням документів вимагає багато часу й завзятості. Іноді підготовка до виготовлення підроблених документів високою подібності до справжніх займає декілька років.

Для того щоб мати більше вільного часу, окремі із засуджених злочинців звільнялися з постійного місця роботи, міняли професію або оформлялися фіктивно й цілком перекваліфіковувалися на підроблення документів. Серед осіб, засуджених за безпосереднє підроблення документів, чимало так званих «кулібіних» талант яких, не знайшовши застосування на виробництві, реалізується із злочинною метою.

Особам, які виготовляють підроблені документи некваліфікованими видами підробки, методом часткової підробки, з використанням копіювально-множної й комп’ютерної техніки – характерний молодий вік від 16 до 30 років.

Поширення кольорової копіювально-множної техніки змінило й “портрет” злочинців, які займаються безпосереднім підробленням документів. Сучасні підроблювачі документів, здебільшого, вже не володіють “високим професіоналізмом”, і в цьому змісті їхня діяльність менш небезпечна, ніж, наприклад, у випадку вчинення злочину кваліфікованими способами. Сучасні підроблювачі документів оснащені комп’ютерно-множильною технікою і їм не потрібні особливі таланти, вони не будуть роками готуватися до вчинення злочину, коли досить тільки нажати на кнопку «ксерокса» і одержати будь-який підроблений документ [13, с. 115 – 116]. Це можуть бути особи, які відповідно до своєї професійної діяльності мають доступ до копіювально-множної й комп’ютерної техніки, чи мають таку техніку в особистому користуванні. У зв’язку із цим серед них більше “умільців-одинаків”, іноді зустрічаються навіть неповнолітні (як ми вже зазначали таких близько від 0,5 до 1 %).

Нерідко таким способом підроблення документів користуються особи, які вже мають певний кримінальний досвід: судимі за шахрайство, службове підроблення і тому подібні злочини або мають знайомих серед таких осіб. Вони діють, в основному, поодинці або залучають невелике коло осіб (родичів або знайомих) для реалізації підробленої «продукції».

Як бачимо, до підроблення документів можуть бути причетні люди різного віку (як ми зазначали з певною варіацією від 16 до 60 років) і різного соціального стану, які іноді мають досить високий рівень освіти (як зазначалося 95 % мають максимум вищу освіту і як мінімум загальну середню). Необхідно відзначити, що рівень освіти завжди привертав увагу радянських кримінологів. Серед соціально-демографічних ознак йому приділяється важливе місце. В 60 – 70-ті роки минулого століття в радянській кримінології деякі автори наводили зв’язок між рівнем освіти й злочинною поведінкою.

Відзначалося, що злочинці мають незначний освітній рівень, який у них значно нижчий, ніж у законослухняного населення.

Особливо це відноситься до виготовлювачів підроблених документів з високою подібністю до справжніх. В даному випадку мається на увазі не тільки факт одержання освіти в навчальному закладі, але й набуття її шляхом самоосвіти. Як свідчить вивчена практика рівень освіти в осіб, які безпосередньо підробляють документи, трохи вищий, ніж в інших злочинців. Більше того, працівники органів внутрішніх справ повинні враховувати, що в тих випадках, коли вони зіштовхуються з висококваліфікованою підробкою, у їх “супротивника” може виявитися досить високий рівень освіти.

Кваліфікованість способу підроблення документів однозначно свідчить про високий рівень професіоналізму злочинця

З урахуванням сучасного стану підроблення документів, осіб, які безпосередньо підробляють такі документи (залежно від способу підроблення як сукупності взаємозалежних дій по підшуканню, придбанню й (або) розробці матеріалів і технічних пристосувань, а також послідовному їх використанню) можна також розділити не на дві, а на три основні групи.

Перша група – особи, які виготовляють підроблені документи одиничними екземплярами шляхом часткової підробки справжніх (переклеюють фотокартки у справжні документи, змінюють листки в паспортах і т.ін) підручними засобами, без використання спеціальних пристосувань і матеріалів. У цю групу можна віднести злочинців-одинаків, які самі виконують всі дії по виготовленню підроблених документів.

Такі злочинці, як правило, не мають спеціальних знань, пов’язаних з технологією виготовлення справжніх документів. Найчастіше вони ж самі й збувають свою продукцію, але можуть залучати до реалізації й своїх близьких, чи родичів та знайомих.

Друга категорія – особи, які виготовляють повністю підроблені документи різним тиражем, способами, що значно відрізняються від технології виготовлення справжніх документів, із застосуванням побутових приладів, різних пристосувань і матеріалів споживчого призначення. Це особи, що володіють певною сукупністю знань щодо технології виготовлення справжніх документів, а також залежно від застосовуваного ними способу підроблення відповідними знаннями в області поліграфії, фотосправи, цифрових технологій і т. ін., що мають доступ або володіють відповідними кольоровими копіювальними апаратами, комп’ютерним устаткуванням, друкарськими й іншими пристроями. Як правило, представники даної категорії виготовляють підробки досить низької якості.

Третя категорія – особи, що виготовляють повністю підроблені документи значним тиражем комбінованими способами, у тому числі з використанням типографського поліграфічного обладнання, спеціальних засобів і видаткових матеріалів. Це особи, що володіють комплексом спеціальних знань щодо технології виготовлення справжніх документів і способів їх захисту, які володіють певним рівнем підготовки, професійно займаються підробленням найчастіше паспортів громадян певної країни, посвідчень водія, документів на право володіння автомобілем, документів про освіту. Ними за технологією, близькою до справжніх, виготовляються підробки середньої якості, як правило така злочинна діяльність здійснюється за межами місця проживання цієї особи, і підроблені документи реалізуються в іншій місцевості, через знайомих збувальників чи мережу Інтернет.

Висока якість підроблення документів і спосіб їх виготовлення в ряді випадків можуть свідчити не тільки про високий рівень професіоналізму виготовлювача і його освіту, але також і про ступінь організованості “кримінального виробництва”, способах і каналах збуту підроблених документів, у деяких випадках і про місце їх виготовлення.

Підроблювачі документів використовують, як правило, той самий спосіб виготовлення, і практично не змінюють “свою технологію” підроблення, у застосуванні якої сягнули певної майстерності. Але, не зупиняючись на досягнутому, вони найчастіше «працюють» над підвищенням якості підробок.

Підроблювачі, які підпадають під визначення другої й третьої категорії, як правило, є членами якої-небудь організованої злочинної групи, до складу якої, крім інших учасників, входять збувальники.

Аналіз слідчої практики дозволяє зробити висновок про “розмивання” портрета типового збувальника підроблених документів. До фактів збуту підроблених документів можуть бути причетні особи різного віку, освіти, соціального стану й роду занять. Інколи через міжнародний, транснаціональний характер підроблення документів (паспортів громадян певної країни, документів які надають право власності на автомобіль), до кримінальної відповідальності за вчинення злочинної діяльності в складі організованої групи притягуються громадяни різних держав і громадянства. За збут підроблених документів, на території України затримуються як громадяни сусідніх прикордонних держав – колишніх союзних республік, країн співдружності (СНД), так і громадяни держав, які знаходяться від України на значній відстані. Незважаючи на сформовану ситуацію, на нашу думку, все-таки можна виявити низку закономірностей, які характеризують збувальника підроблених документів (залежно від способу виготовлення, виду документів, а також приналежності до злочинної групи).

Як показує аналіз слідчої та судової практики, у збуті підроблених документів можуть брати участь: а) посередник – особа, яка є сполучною ланкою між виготовлювачем і кур’єром (або збувальником); б) кур’єр – особа, яка здійснює функції по зберіганню й транспортуванню кримінальної продукції до збувальника; в) збувальник – особа, яка безпосередньо здійснює продаж підроблених документів (безпосередній збувальник).

Розглядати ланцюжок збуту підроблених документів, думаємо, найкраще й логічніше із самої низової ланки – безпосереднього збувальника з тієї причини, що, як правило, про вчинення цього злочину дізнаються по його кінцевому результаті.

Для збувальника не обов’язкова наявність спеціальної підготовки й високих інтелектуальних здібностей. Здебільшого – це люди нижчих соціальних кіл, схильні до вчинення різних злочинів загальнокримінальної (корисливо-насильницької) спрямованості й близькі до кримінальних кіл, підготовлені до здійснення злочинів своїм способом життя. Збутому підроблених документів низької якості (одиничних екземплярів), а також дрібним “роздрібним” збутом підробок середньої якості, виготовлених на суміжних територіях, найчастіше замаються підроблювачі-одинаки й, відповідно, особи, найняті (завербовані) кур’єрами злочинних груп підсобників документів. Серед збувальників переважають особи без постійного місця роботи і як правило особи, які раніше притягувалися до кримінальної відповідальності.

Кур’єрами, які здійснюють функції по зберіганню й транспортуванню підроблених документів від виготовлювача до збувальника, частіше можуть виступати особи, професія яких пов’язана із частими переїздами, міжміськими й міжнародними відрядженнями, можливість легальної міграції (водії-дальнобійники, провідники й інші працівники різних видів міжнародного й міжміського транспорту) або навпаки – особи без постійного місця роботи й певного роду занять. Необхідно відзначити, що посередники – особи, які постачають кур’єрів невеликими партіями підроблених документів, а також особливо обережні збувальники, які вдаючись до допомоги кур’єрів, можуть не розкривати їм вміст «посилки», а лише повідомляти місце час і адреса “одержувача”.

Отже, збувальників підроблених документів умовно можна розділити на кілька груп:

1) виготовлювачі підроблених документів;

2) друзі й знайомі виготовлювачів;

3) сторонні особи, спеціально втягнуті у злочинну діяльність для збуту;

4) члени злочинних угруповань по виготовленню й збуту підроблених документів;

5) члени злочинних угруповань різної спрямованості;

6) оптові перекупники, не пов’язані з виготовлювачами;

7) ненавмисні збувальники (не підозрюють про підробленість документів).

Посередники – особи, які є ланкою, що поєднує виготовлювача і збувальника, нерідко є й організаторами дрібнооптового збуту підроблених документів. Вони відрізняються комунікабельністю, мобільністю, як правило, зв’язками в злочинному світі, ретельно планують злочинну діяльність.

У тому випадку, якщо виготовлення підроблених документів організувала й контролює злочинна група, збут здійснюється через створену злочинну мережу посередників, кур’єрів і збувальників. На основі аналізу слідчої та судової практики в типовій структурі сучасних організованих злочинних груп, які займаються таким видом злочинної діяльності як підроблення документів, залежно від виконуваних функцій умовно можна виділити такі фігури:

1) організатор підроблення й збуту таких документів (залежно від масштабу злочинної групи, а також обсягів і способів підроблення документів ці функції може виконувати сам виготовлювач підроблених документів) [10, c. 184];

2) виготовлювач підроблених документів;

3) посередник – особа, яка є ланкою, що поєднує виготовлювача і кур’єра (або збувальника);

4) кур’єр – особа, яка здійснює функції по зберіганню й транспортуванню кримінальної продукції до збувальника;

5) збувальник – особа, яка безпосередньо здійснює продаж підроблених документів.

При цьому принцип організації злочинної групи (побудова за принципом «земляцтва», національній ознаці й ін.) істотної ролі не відіграє. Це теж одна з особливостей, характерна для транснаціональної злочинної діяльності.

В останні роки відзначається розширення сфери діяльності окремих груп, які займаються підробленням документів. Встановлено, що деякі злочинні групи, які спеціалізуються на виготовленні й поширенні посвідчень водія, документів про освіту, паспортів про громадянство, стали займатися також підробкою грошей та цінних паперів. Такі групи мають, як правило, яскраво виражений міжнародний характер.

Непоодинокими стали випадки, коли до підроблення документів, а також до оптової й посередницької діяльності по їхній реалізації підключаються злочинні групи різної злочинної спрямованості в тому числі організовані на етнічній основі (азербайджанці, чеченці й ін.), але до складу цим груп можуть входити й особи інших національностей.

Про діяльність злочинних груп підроблювачів документів свідчать такі обставини:

а) виявлення підроблених документів, виготовлених по одній технології (які мають єдине джерело походження), на територіях, значно віддалених одна від одної – регіональний, міжрегіональний, міждержавний (транснаціональний) характер злочинної діяльності;

б) виготовлення підроблених документів такими способами, які дозволяють отримати значний тираж кримінальної продукції середньої й високої якості;

в) одночасний випуск в обіг значної кількості підроблених документів;

г) переміщення через державні кордони значного обсягу підроблених документів, у тому числі контрабандним шляхом;

д) наявність ієрархічної структури й ланцюжка збувальників підроблених документів;

е) специфічна поведінка осіб, підозрюваних у вчиненні підроблення документів (наприклад, відкрита протидія слідству) і ін.

Зазначимо, що злочини, вчинені групами злочинців завжди являють підвищену суспільну небезпеку, у порівнянні з аналогічними діяннями, вчиненими окремими особами. Кримінологи, які досліджували різні проблеми протидії організованій злочинності, неодноразово відзначали, що будь-яка злочинна група є не простим механічним додаванням якогось числа осіб, які спільно вчиняють злочини. Кожна злочинна група, поєднуючи на основі спільного здійснення суспільно небезпечної діяльності кількох людей, які прагнуть до досягнення єдиної злочинної мети, з тим або іншим ступенем організованості, фактично перетворюється в єдиний суб’єкт кримінальної діяльності, у якому спостерігається професійний поділ злочинної праці.

Проблема ухилення від сплати податків існує майже в усіх країнах з ринковою економікою. Надмірне податкове навантаження, складність та суперечливість податкового законодавства зазвичай стає причиною застосування санкцій фіскальними органами, а іноді навіть кримінального переслідування платників податків. В українських реаліях ці питання стоять особливо гостро, адже значний податковий тиск змушує бізнес шукати шляхи до мінімізації оподаткування та використовувати прогалини в податковому законодавстві.

Досудове розслідування та судовий розгляд кримінальних проваджень щодо ухилення від сплати податків характеризуються багатьма особливостями, що обумовлено специфікою правової конструкції складу злочину, передбаченого ст. 212 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Як наслідок, достатньо часто спостерігається неоднозначність судової практики із зазначеної категорії справ. Це пояснюється тим, що диспозиція цієї статті має бланкетний характер, тобто настання відповідальності потенційно залежить від вимог податкового законодавства, чинних на момент вчинення діяння, а також від суми податків.

Щодо підстав для внесення відомостей в ЄРДР за ст. 212 ККУ

Відповідно до Закону України №909-VII від 24.12.2015 р., фактично зменшено суму несплачених податків, за яку можливо розпочати кримінальне переслідування. Ст. 212 КК України передбачає відповідальність за ухилення від сплати податків у значних (великих та особливо великих) розмірах. Під значним розміром розуміється сума, яка в 1000 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (далі – НМДГ). При цьому НМДГ для кваліфікації злочинів розуміється як податкова соціальна пільга, встановлена п. 169.1 ст. 169 ПК України. З 01.01.2016 р. вона мала б збільшитися до 100% розміру прожиткового мінімуму. Натомість законом України №909-VII від 24.12.2015 р. її залишили на рівні 50% податкових мінімумів.

Водночас кількість кримінальних проваджень у справах про ухилення від сплати податків свідчить про те, що більшість з них розпочинається у випадках, коли власне ухилення немає, тобто відсутній склад злочину за ст. 212, 2121 КК України. Найчастіше трапляються випадки донарахування в результаті звичайної податкової перевірки, коли оскарження таких донарахувань ще триває і відсутнє узгодження. Часто для вчинення тиску на посадову особу чи суб’єктів господарювання відомості про вчинення кримінального правопорушення безпідставно вносять до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Ситуація ускладнюється тим, що якщо вироком суду в кримінальному провадженні затверджується угода про визнання винуватості (наприклад, за ст. 205, 212, 2121, 358, 366 КК України), то суб’єкти господарювання позбавляються можливості скасування в адміністративному судочинстві оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, оскільки такі вироки суду, відповідно до ч. 4 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України, мають преюдиційне значення. Надалі такі платники податків потрапляють у ситуацію, коли вони позбавлені можливості ставити питання про дослідження доказів у справі, доведення відсутності «безтоварності операцій», які податківці поклали в основу обґрунтування донарахувань податкових зобов’язань та штрафних санкцій тощо.

Отже, виходячи із зазначеного, найпершим правилом під час захисту осіб за обвинуваченням в ухиленні від сплати податків є якнайшвидше оскарження податкових повідомлень-рішень, що матиме прямий вплив на можливість притягнення особи за ст. 212 ККУ. Аналіз судової практики та практики досудового розслідування демонструє, що в переважній більшості випадків відповідні кримінальні провадження відкриваються на підставі акту, складеного контролюючим органом за результатом проведення перевірки, де відображаються всі обставини, що були встановлені у процесі її проведення (ст. 86 ПК України).

Достатньо поширеними стали випадки, коли відомості за ст. 212 КК України вносяться до ЄРДР слідчими не на підставі актів документальних перевірок, а на підставі аналітичних довідок, аналізів та навіть рапортів оперативних співробітників податкової міліції, які містять лише певні необґрунтовані припущення щодо можливого ухилення від сплати податків.

Така негативна практика найчастіше призводить до безпідставного початку досудового розслідування щодо платників податків, необґрунтованого тиску на них шляхом проведення обшуків, виїмок (тимчасового доступу до речей і документів), допитів, проведення негласних слідчих дій, що викликає певний резонанс як серед представників бізнесу, так і в суспільстві загалом.

Таким чином, основним джерелом встановлення обставин, які можуть свідчити про несплату податків внаслідок вчинення податкового правопорушення, є саме акт перевірки, складений за результатами проведення податкової перевірки, види якої також визначено Податковим кодексом України. При цьому дуже важливо розуміти, що акт перевірки не є безперечним підтвердженням вчинення злочину щодо ухилення від сплати податків. Це лише один зі способів встановлення об'єктивної сторони злочину.

Для підтвердження наявності злочину щодо ухилення від сплати податків, крім акту перевірки, мають встановлюватися та досліджуватися інші обставини, які необхідні в теорії кримінального права для визначення такого злочину і характеризують суб'єктивну та об'єктивну його сторони, суб'єкт та об'єкт. Однак саме акт податкової перевірки встановлює факт податкового порушення, визначає види й розмір несплачених податків, способи та механізми такої несплати, містить документальні докази вчинення податкового правопорушення, визначає коло посадових осіб платника, відповідальних за несплату податків, тощо.

Існує правова позиція, що у разі скасування рішення контролюючого органу акт перевірки платника податків не є таким, що встановлює факт несплати податків і завдання шкоди державі. Тому на підставі такого акту до особи не може бути застосовано ст. 212 КК України. Водночас варто зазначити, що рішення адміністративного суду про скасування податкового повідомлення-рішення заздалегідь не встановлює відсутність факту ухилення від сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів.

По-перше, в багатьох випадках судове рішення за результатами оскарження податкового повідомлення-рішення (як позитивне, так і негативне для платника податків) не є результатом розгляду питання по суті, а може бути прийнято щодо формальних порушень. Наприклад, порушення процедури прийняття такого рішення (недотримання встановлених строків, оформлення рішення неналежною посадовою особою), порушення строків оскарження, неправильне оформлення позову та ін. Все це не може впливати на визначення наявності чи відсутності складу злочину.

По-друге, адміністративні суди не мають процесуальних можливостей для дослідження доказів ухилення від сплати податків, які можуть міститися в матеріалах кримінального провадження та які є обов'язковими для врахування під час розгляду кримінальних справ судами загальної юрисдикції. Приймаючи рішення, адміністративні суди так само, як і посадові особи контролюючих органів під час проведення податкової перевірки, виходять виключно з аналізу первинних документів, які в багатьох випадках можуть бути підробленими й такими, що не відповідають відображеним у них обставинам.

По-третє, для документування саме злочину щодо ухилення від сплати податків можливості зі збору доказів, відповідно до кримінально-процесуального законодавства, значно ширші, ніж можливості під час проведення податкової перевірки та розгляду справи в адміністративному судочинстві. Такі заходи можуть включати проведення різних експертиз (як для встановлення економічного збитку, так і для дослідження справжності первинних документів), використання доказів, виявлених під час проведення обшуків, а також застосування негласних слідчих дій (чорнові замітки, дослідження електронних носіїв, результати проведення негласних слідчих (розшукових) дій тощо).

Належне та своєчасне виконання рішень судів, державних виконавців

Нещодавно в рамках реформування Міністерства юстиції було прийнято кілька законопроектів, покликаних реформувати систему старого радянського зразка, удосконалити її і зробити всю процедуру прозорою, зокрема: Закон України «Про органи і осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та Закон України «Про виконавче провадження ». Новизною зазначених документів є введення інституту приватних виконавців, тобто осіб, які на рівні з державними колегами здійснюватимуть виконання судових рішень. Разом з тим, законопроекти мають в основі і норми попередніх актів: частина статей була об'єднана, інші ж були деталізовані, деякі приписи прибрали. Хоча ідея реформи є новаторською для українських реалій, однак її реалізація вимагає часу, тому ще не скоро новий інститут приватних виконавців отримає довіру суспільства, а ступінь ефективності процедурних змін в процесі виконавчого провадження визначатиметься часом.

Зараз правовідносини між державним виконавцем, стягувачем і боржником регулюються Законом України «Про виконавче провадження» та іншими спеціальними нормативно-правовими актами. У чинному законі вже в першій статті нормативно-правового акта завуальовано вказується, що за волею відповідача судові рішення виконуються вкрай рідко, адже «виконавче провадження - завершальна стадія судового провадження», незважаючи на закріплену тезу в Конституції: «судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими для виконання на всій території України». Закон на перший погляд здається простим, адже він складається всього з 90 статей, проте виконання рішень таїть в собі багато підводних каменів.

Вже на стадії подачі заяви про відкриття виконавчого провадження можуть виникнути різні проблеми, починаючи від безпідставної відмови у відкритті виконавчого провадження, до подальшої бездіяльності посадової особи, на яку покладено функції держави в сфері примусового виконання судових рішень. Змусити державного виконавця виконувати свою роботу належним чином не складно: починаючи від постійного нагадування про себе, закінчуючи оскарженням бездіяльності посадових осіб Державної виконавчої служби в судовому порядку. Корінь всіх проблем лежить глибоко в стосах паперів, які обступають державного службовця з усіх боків. Сюди можна віднести велику завантаженість державних виконавців, бюрократію, мале матеріальне забезпечення, можливість процесуальних диверсій, якими Ваш боржник затягує процес виконання судового рішення.

При відсутності у боржника майна, на яке можна звернути стягнення, дієвим способом для спонукання боржника виконати належним чином свої обов'язки є тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України до виконання зобов'язань за рішенням. В обов'язках і правах державних виконавців передбачено, що в разі ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, такий виконавець звертається до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника (фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи) за межі України до виконання зобов'язань за рішенням. Свобода пересування є фундаментальним конституційним правом осіб, які проживають на території України. Винятковий перелік підстав для тимчасового обмеження громадян України у праві виїзду за кордон визначено статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», однією з таких підстав є випадок ухилення від виконання зобов'язань, покладених на особу судовим рішенням до виконання зобов'язань. Статтею 377-1 Цивільного процесуального кодексу України визначено порядок вирішення судом питання про тимчасове обмеження в праві виїзду боржника за межі України. Також розгляд справи відбувається без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця.

Відповідно до встановленої судової практики державний виконавець повинен надати докази того, що боржник має намір покинути територію України з метою ухилення від виконання судового рішення про стягнення боргу, привести судді факти, які можуть охарактеризувати особистість боржника з негативного боку, надати суду докази отримання боржником закордонного паспорта, а також вказати випадки перетину останнім державного кордону України.

Оскільки стягувач не буде присутній на судовому засіданні і не зможе представити судді доводи про те, що боржник не виконує свої зобов'язання належним чином, для майбутнього задоволення подання державного виконавця з встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника (фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи) за межі України до виконання зобов'язань за рішенням, слід контролювати процес збору документів.

Варто активно користуватися своїми правами, передбаченими Законом України «Про виконавче провадження», шляхом подачі заяв і клопотань у відділ державної виконавчої служби, подавати докази того, що боржник має намір покинути територію України. Аргументованою доказовою базою для суду може слугувати те, що юридична особа - боржник - веде господарську діяльність з іноземними контрагентами, в тому числі із країн СНД, вказати на факти перетинання державного кордону боржником у минулому.

Також не варто забувати, що ч. 6 ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що боржник зобов'язаний: утримуватися від вчинення дій, які унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення; надавати в строк, встановлений державним виконавцем, достовірні відомості про свої доходи та майно, в тому числі про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, про рахунки в банках або інших фінансових установах; письмово повідомляти державному виконавцю про майно, яке перебуває в заставі або у інших осіб, а також про кошти та майно, які належать боржнику і знаходяться у інших осіб. Тому, користуючись цією нормою, спільно з виконавцем необхідно «підловити» боржника в здійсненні дій, спрямованих на ухилення. Адже часто боржники - юридичні особи - після накладення арешту на рахунки відкривають безліч нових розрахункових рахунків в інших банківських установах.

Не варто забувати, що громадяни України можуть в'їжджати до Республіки Білорусь за паспортами громадян України (внутрішній паспорт), а для в'їзду в інші держави СНД необхідний паспорт громадянина України для виїзду за кордон (закордонний паспорт). Для в'їзду громадян України до Туркменістану, Угодою між Кабінетом Міністрів України та Урядом Туркменістану введений візовий режим поїздок, в усіх інших країнах СНД – режим безвізовий. З цього випливає, що для отримання заборони на виїзд не завжди ключовим і визначальним фактором є наявність у боржника паспорта громадянина України для виїзду за кордон.

У будь-якому випадку, краще довірити вирішення своїх правових проблем професіоналам, адже кожна справа індивідуальна і потребує глибокого аналізу для позитивного вирішення поставленого завдання.

Ключові моменти при примусовому виконанні рішення суду боржником-контрагентом при стягненні дебіторської заборгованості.

Ще не вступили в силу законопроекти, покликані реформувати систему примусового виконання судових рішень, а проблема взаємин між стягувачем та боржником стоїть дуже гостро і залишається актуальною.

1. Чому варто «турбуватися» про процедуру виконавчого провадження?

Хоча виконавче провадження - завершальна стадія судового провадження, а примусове виконання рішення суду покладено на державу, примусове фактичне виконання судового рішення буває тривалим, складним і проблемним, виконавча служба таїть в собі багато підводних каменів.

Найчастіше державні виконавці допускають процесуальні помилки, які дають Вашому боржникові можливість затягування процесу виконання судового рішення.

2. Які помилки часто допускають державні виконавці при виконанні своїх посадових обов'язків?

Законом України «Про виконавче провадження» передбачено, що документи виконавчого провадження відправляються сторонам рекомендованим листом з повідомленням про вручення, але на практиці дана норма не дотримується.

Тривала перевірка майнового стану боржника, непритягнення посадових осіб до адміністративної відповідальності у разі ігнорування вимог державних виконавців в отриманні конфіденційної інформації щодо боржника.

Несвоєчасне накладення арештів на виявлене майно боржника, грошові кошти на рахунках, що дає можливість для виведення активів.

Тривала процедура реалізації описаного та арештованого майна боржника, а саме - проведення опису, призначення експертизи оцінки, вилучення майна, передача на зберігання, підготовка і подача документів на реалізацію, передача рухомого майна боржника організатору прилюдних торгів.

3. Як контролювати дії службових осіб органів Державної виконавчої служби?

Активно користуватися своїми правами, передбаченими Законом України «Про виконавче провадження», шляхом ознайомлення з матеріалами виробництва, подачі заяв, клопотань і скарг.

Довірити рішення проблеми професіоналам, які візьмуть контроль над діями виконавця на себе, організовують проведення виконавчих дій (опис і арешт майна боржника, його зберігання та дотримання процедури подальшої реалізації), не допустять вчинення процесуальних помилок для унеможливлення ухилення і затягування процесу боржником.

4. Діючі методи, що гарантують повне фактичне виконання судового рішення.

Арешт всього майна боржника та оголошення заборони на його відчуження при відкритті виконавчого провадження. Законом передбачена можливість «абстрактного» арешту майна боржника, адже в разі відсутності активів у даний проміжок часу, боржник може придбати майно, яке автоматично потрапить під заборону на його відчуження в майбутньому.

Тимчасове обмеження боржника (фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи) за межі України до виконання зобов'язань за рішенням за поданням державного виконавця в судовому порядку.

Користуватися найбільш популярними способами захисту прав у договірних відносинах: неустойкою, порукою, гарантією, завдатком та запорукою.

Однією з форм застави є іпотека, при якій закладається нерухоме майно залишається у власності боржника, а кредитор у разі невиконання останнім свого зобов'язання набуває право отримати задоволення за рахунок реалізації даного майна. У разі подальших проблем при виконанні умов договору, можна звернути стягнення на вже заздалегідь обумовлене майно, або використовувати поручительство. При відсутності у боржника майна, на яке можна звернути стягнення, у поручителя можуть виявитися активи, за рахунок яких можна погасити заборгованість.

Звернутися до правоохоронних органів із заявою про порушення кримінального провадження за фактом шахрайства, або ухилення від виконання рішення суду.

Укласти договір факторингу або цесії (продати право вимоги до боржника) юридичним особам, що спеціалізуються на стягненні проблемної заборгованості.

Але найбільш дієвим, головне і правильним рішення в будь-якому випадку буде довірити свої правові проблеми професіоналам, адже кожна справа індивідуальна та потребує глибокого аналізу для позитивного виконання поставленого завдання.

Повідомити про правопорушення

Підтверджуючі матеріали